#StandWithUkraine

Підтримай Збройні Сили України під час російського вторгнення

Правда – це наше сумління

Київська організація Національної спілки журналістів України була створена у листопаді 1958 року і називалася вона досить скромно - Київське обласне відділення Спілки журналістів України. Місце реєстрації бюро: Київ, вулиця Хрещатик,10, де й понині розташовується Київська журналістська організація.
 На щастя, історія Київської спілки не має цензури, не має чогось забороненого чи дозволеного. Вона складається із світлого і похмурого, із років пошуку, становлення, перемог і поразок, падіння і відродження. Минуле країни невід'ємно віддзеркалювалося на сторінках преси і не могло не відбиватися на житті і діяльності нашої журналістської організації. Все те пережите, що зачепило людські душі і примусило любити чи страждати,- теж частина історії спілки: переслідування за інакомислення, релігійні переконання і т.п. Творча спілка була тією силою, яка у найскладніші часи робила нас корисними у суспільстві.
 Верховодниками бюро ( очевидно, за аналогом партійних організацій) обиралися редактори республіканських та обласних видань, тобто саме ті, хто проявив себе здібним організатором, принциповим й ініціативним керівником. Все залежало від постійного пошуку й ініціативи, об'єктивної оцінки і виваженої думки. Головою оргбюро Київського обласного відділення став головний редактор шанованої і авторитетної на той час газети «Київська правда» Олександр Косяк. Головним покликанням спілки було сколихнути творче життя в редакціях газет, журналів, радіо і телебачення. Особливо це стосувалося низової, найбільш масової ланки преси. На бюро, а згодом і на першому з'їзді у 1961 році, започатковувалися різні форми підвищення професійної майстерності працівників засобів масової інформації: республіканські семінари нарисистів і репортерів, творчі конкурси, системні курси за певною тематикою. Образно кажучи, в нашої журналістської спільноти виростали потужні творчі крила.
 Ювілей – це добра нагода згадати творців спілки, віддати належну шану тим, хто закладав фундамент нашого творчого об'єднання, яке пригорнуло до себе кращих майстрів пера і слова України. У різні часи головами Київської спілки журналістів були головні редактори столичних ЗМІ Вадим Іванович Дубенко ( «Київська правда»), Андрій Тимофійович Зоненко («Правда Украины»), Микола Федорович Охмакевич ( голова Держтелерадіо України), Ігор Іванович Засєда. Кожен, як міг, поповнював спілчанську скарбницю новими ідеями. В кожній редакції закладалися підвалини майбутньої Спілки. Один із перших журналістських осередків Київської організації у листопаді 1957 року було створено у редакції газети «Вечірній Київ». Працювали там тоді справжні репортери – Павло Позняк, Леонід Даєн, Олександр Лебедєв, Аркадій Хідекелі, Микола Мойсеєв, Микола Варварцев, Євген Кравченко. У кожного за плечима – великий життєвий шлях, буремні роки Великої Вітчизняної війни. На той час це було одне з найавторитетніших видань української преси. Звичайно, головні редактори неухильно дотримувалися «лінії партії». Поради ЦК і обкомів « не чорнити радянський спосіб життя» не всі виконували справно. Траплялися непокірні: Юхим Лазебник «Робітнича газета», Федір Маківчук журнал «Перець», Іван Семенець «Вечірній Київ», Віталій Заруда «Київська правда», пізніше той же «Вечірній Київ» Анатолій Мельниченко, Ігор Лубченко «Молодь України» і багато інших, які раз і назавжди зайняли незрадливу моральну позицію – бути справедливим, порядним не тільки в підготовці матеріалів до друку, але й у редакційних буднях, щоденному спілкуванні з колегами по професії. Не раз їм доводилося прикривати своїми редакторськими крилами «забороненого» журналіста, друкувати його матеріали під псевдонімом. Навколо редакційних колективів гуртувалися київські співаки, музиканти, артисти розмовного жанру, цирку, танцівники-професіонали, поети, гумористи. Відповідно на Хрещатику, 10 призначалися зустрічі. Тут можна було зустріти відомих поетів, письменників Віктора Некрасова, Дмитра Луценка, Степана Олійника, Юхима Березіна, Юрія Тимошенка, Миколу Яковченка. Нерідко саме завдяки таким зустрічам народжувалися нові пісні, гуморески. Справжні майстри великої журналістики були членами правління Київської спілки журналістів – Іван Щербатенко, Василь Губарець, Петро Перебийніс, Віля Мацюк, Михайло Медуниця, Юрій Попсуєнко, Євген Гуцало, Василь Діденко, Іван Семенець, Микола Сом. Багатьох уже нема серед нас та пам'ять міцно тримає їхні світлі образи. Сьогодні дивно читати в архівах спогади про те, що того часу треба було старанно стерегтися уживання слів, які могли заподіяти тобі горе . Скажімо, передовиця головного редактора газети «Комуніст» Андрія Чеканюка під заголовком «Гнівний голос України - неньки». Слово «ненька» тлумачилось як націоналістистичний витвір. Якщо воно, мовляв, означає слово «мати», то матір'ю українців є не республіка, а Радянський Союз. У тій же газеті «Комуніст» було опубліковано фейлетон «Не ламайте голову над словом», у якому радилося журналістам не лякатись убогості своєї мови і сміливо наслідувати приклад канцеляристів, які обходяться у своєму службовому листуванні лише двома-трьома словами і не потерпають від цього. Ось як канцелярист відповів своєму опоненту: »На ваше відношення відповідаємо своїм відношенням, що ваше відношення до нашого відношення немає ніякого відношення».
 Якби хотілося, щоби сучасна журналістика до подібного не мала такого відношення!
 Журналістику 70-тих можна порівняти з такою собі доброзичливою журналістською агресією, як допінг суспільству, який не дозволяв чиновникам різного рангу бути ситими і самозадоволеними. Журналісти виконували функцію тонкого озонового шару, яка відокремлювала людину від духовного здичавіння. І тут важливу роль відігравали редакційні колективи. У них зростали і гартувалися майбутні письменники, провідні майстри слова. Не можу не згадати незабутнього «вечірківця» Івана Савича Щербатенка, який віддав «Вечірці» майже десять років напруженої роботи. Зараз публікації Івана Щербатенка неоцінений здобуток української журналістики. Газета «Вечірній Київ» 70-х відігравала роль своєрідного мистецько-літературного клубу, куди під вечір сходилися: поети Олег Орач, Олексій Лукашенко, Станіслав Зінчук, прозаїки Григір Тютюнник, Юрій Цюпа, співак Віктор Женченко, художник Андрій Німенко, журналісти Григорій Кримчук, Василь Чехун, артист-читець Григорій Булах… Такі зустрічі були життєвими уроками правди, уроками щирості. Світла пам'ять Віктору Кочевському – редакційному майстрові експромтів. Там де Віктор і Костя Дяченко там завжди було весело. Вміли працювати, вміли й відпочивати. Якось «вечірківці» висадилися у письменницькому Будинку творчості в Ірпені, прогулювалися на лузі, поблизу стояв кінь, якого обсіли мухи. Він мотав головою й хвостом. Мухи ще більше обсідали коня.
Хлопці, дивіться, кінь під мухою, - зареготав Віктор.Відповідно всі дружно підхопили чудернацький експромт ще й додали смішинок. Така сміхотерапія згуртовувала творчий колектив.
Старше покоління слухачів добре пам'ятає суботні випуски в ефір передачі «Від суботи до суботи». Це був своєрідний заклад сміху – називали його «НІЖ» - науковий інститут жартів. Після кожного ефіру приходили тисячі листів. Це був справжній зв'язок поколінь, зв'язок часів. Як там звучить у Шекспіра: «Розпався зв'язок часів». Час – це ланцюжок - обірветься і грім відгукнеться по всьому ланцюжку». Нині ми це переживаємо.
 Що ж відбулося за ці роки, як жила і розвивалася територіальна Київська організація Національної спілки журналістів України?
 Київська спілка, як була, так і залишається найчисельнішою на сьогоднішній день: 4130 чоловік. Головує нині – Михайло Михайлович Сорока, невтомний газетяр, умілий організатор. Працювати з таким головою почесно і водночас, відповідально. Позитивна енергія, добра, зігріваюча манера спілкування додає життєвих сил тим, хто його оточує. Найголовніша риса нашого голови – не залишати розпочате на півдорозі: вивчити, дослідити, зробити все можливе і неможливе, або досягти бажаного результату. Завдяки його зусиллям продовжуються випуски «Київського журналіста», готуються до друку книги про колег, які знаходять належний відгук у журналістських серцях.
 За своєю структурою громада складається з первинних журналістських осередків: асоціації спортивних журналістів, журналістів-чорнобильців, ветеранів преси, журналістів, що пишуть на економічну, медичну, політичну тематику, ведуть журналістські розслідування. Практика показала, що так легше здійснювати комунікації між колегами, які визначилися у певній галузі. Кожен рік, що минає, не схожий один на одного. Та що там рік! Кожен день наповнюється різкими змінами у суспільстві. За 60 років існування спілки багато чого змінилося у журналістиці. Технічний прогрес витіснив рукописи, друкарські машинки, лінотипи, телетайпи. Натомість репортерська швидкість у всьому забезпечується сучасними комп'ютерами, айфонами, смартфонами та іншими гаджетами. Журналісти працюють як на конвейєрі у постійній тривозі за завтрашній день. А раптом господареві не сподобається його робота? Тоді для кого той прогрес, коли губиться людина? Звичайно, необхідно висвітлювати важливі події, значущі зустрічі. Але хто буде писати про внутрішній світ людини, її переживання, формування її світогляду?
 Ми живемо в епоху, коли сотні тисяч людей бажають працювати, є безробітними. Сучасне життя перетворює людей на робота, краде у нього індивідуальність. Пригадався мені один епізод із життя столичної газети: хтось із журналістів звернувся до колег з проханням допомогти перекласти з російської на українська мову гасло: « За быстрый рост дальнейшего прогресса». Після багатьох варіантів перекладу було схвалено найкоротше: «Скоріше!» Так от за отим «скоріше» наші засоби масової інформації забувають, що вся журналістська діяльність має відбуватися для людини. А виходить навпаки : слухачі і глядачі стають об'єктом прихованого чи відвертого тиску: щоденно, грайливо і невимушено вкладається в голови людей реклама тих чи інших товарів, нав'язуються політичні уподобання , створюючи неправдиву, перекручену уяву про світ. Як же людині визначити, де правда, а де фейк? Здавалось би, дочекалися повної свободи слова. А вийшло, як завжди: вільно, але безвідповідально. Чому ми маємо працювати на догоду олігархам, політикам? Вони навчилися жити без медіа, мовляв, ми йдемо в ногу з часом, нам не потрібні друковані ЗМІ. Навіщо їм такий подразник. «Важко жити в часи перемін», - говорили древні китайці. Україну ж весь час трясуть переміни й новини, які чомусь називають реформами. За роки незалежності ми так і не створили українського демократичного інформаційного простору – і в пресі і в електронних медіа. Процес роздержавлення пішов «зі скрипом» і мав би завершитися наприкінці 2018 року, але, очевидно, що не завершиться. Є гіркий приклад – телеканал «UA»:Це перший і єдиний загальнонаціональний український громадський телеканал, створений у рамках Національної суспільної телерадіокомпанії України. У свою чергу НСТУ – колишня структура Держкомтелерадіо. У цій структурі цілих 40 років ( 1951-1991рр.) діяв перший і єдиний канал Українського телебачення – УТ. Уже в час незалежності канал називався УТ-1, далі по 2015 рік, - Перший національний. Це було абсолютно державне телебачення, державний канал, на тлі новонароджених десятків і десятків приватних каналів, особистої чи колективної власності. Після Майдану, у 2015 році було задекларовано європейський і світовий принцип вільного слова у ЗМІ. На цьому роздержавленому телебаченні було утворено суспільне мовлення, як глас народу. Про завдання суспільного мовлення в одній із заяв сказано так:»Суспільство повинно мати можливість отримувати неупереджену інформацію – а НСТУ є єдиним у країні мовником, інформаційна політика якого будується на засадах незалежності від держави, від олігархів, від приватних інтересів».
 Канал вважається первістком нового, абсолютно демократичного суспільного мовлення в Україні. Та не сталося так як гадалося. У демократичних європейських країнах медіа є власністю самих глядачів, радіослухачів. Що вийшло у нас? Національна суспільна телерадіокомпанія України є акціонерним товариством, 100% акцій якого належить державі. Фінансування НСТУ здійснюється з державного бюджету України, а також від комерційних надходжень. Щоправда, канал не зловживає рекламою, то й комерційні надходження доволі скромні. Виходить, все на бюджеті. Хіба це роздержавлення?
 Я вже не говорю про друковані ЗМІ – спогади про газети лишилися тільки на логотипах чашок, виготовлених до їх визначних ювілеїв: »Зоря Полтавщини», «Київська правда», «Прикордонник України», «Вечірній Київ», «Столиця», «Труд» і .т.п.
 Не прийшло усвідомлення того,чого вартує інформаційний простір, що варить інформаційна політика . Йде жорстока боротьба за смисл, за ідеї і має бути розуміння реальних загроз, які можуть нас очікувати і з якими ми зіткнулися вже сьогодні. У цьому розбурханому інформаційному суспільстві людина шукає надію. І тут дуже багато залежить від журналістів.
 От і Київська організація Національної спілки журналістів знаходиться у круговерті часу: з одного боку – роздержавлення, з іншого – як не втратити найкраще, роками напрацьоване? Як вберегти колег - золотий фонд журналістики?!
 Київська журналістська організація має найбагатший і найдорожчий спадок – багатотисячний загін відданих журналістиці людей. Ці люди воістину люблять свою професію, розуміють труднощі сьогоднішнього дня у журналістському русі.
 У кожного своя дорога, свій хрест, свій досвід. Від того як ми його несемо по життю залежить майбутнє. Сподіваюся, що журналісти розуміють оту велетенську відповідальність перед прийдешніми. Саме зараз вкотре Україна мусить або витримати чергове випробування історії або …
 Ми повинні бути солідарними, незважаючи на те, що ми конкуренти. Зараз важливо бути разом. Важливо бути разом завжди.