Журналістське слово – могутня зброя

Журналістське слово – могутня зброя

Цьогорічний День журналіста в Україні припав на війну, підступно розв`язану російським агресором

Вже сто днів триває ця руйнівна, кровопролитна, нічим не спровокована Україною війна. І весь цей час, щоденно й цілодобово, в її епіцентрі – українські журналісти. Наражаючись на реальні загрози для життя, вони ведуть безперервний про неї репортаж, демонструючи не тільки високі патріотичні почуття, а й зразки сміливості, мужності, відданості своїм професійним обов`язкам. 

Трохи більше місяця тому стало відомо, що всім їм Рада Пулітцерівської премії присудила особливу відзнаку – «За відвагу і відданість правді». Перш ніж розповісти про це незвичайне рішення, кілька слів про Пулітцерівську премію. Ще в 1904 році американський журналіст і видавець Джозеф Пулітцер склав заповіт, у якому пожертвував два мільйони доларів (на той час це була значна сума) Колумбійському університету в Нью-Йорку для створення премії визначним американським журналістам, а також авторам найкращих творів у США в галузі літератури, музики й театру. Пулітцерівські премії вручаються з 1917 року і є надзвичайно престижними, зокрема в журналістиці. 

Чим керувались авторитетні члени Ради Пулітцерівської премії, присуджуючи цього року спеціальну відзнаку українським журналістам? Процитуємо їхнє формулювання: За мужність, витривалість та відвагу у правдивому інформуванні під час безжального вторгнення володимира путіна до їхньої країни та його пропагандистської війни в росії. Попри бомбардування, викрадення, окупацію та навіть смерть у своїх лавах, вони доклали наполегливих зусиль для створення чіткої картини жахливої реальності, що робить честь Україні та журналістам в усьому світі.

                            Ми не забудемо їх імена

Ця нагорода викликала різні коментарі в  журналістському співтоваристві України. Відзначається, зокрема, її символічний характер і безпрецедентність, адже Пулітцерівські відзнаки вручаються або окремим журналістам, або творчим колективам. Але в даному разі пошановано весь український журналістський загал, усіх тих,  хто виявив відвагу і відданість правді, представляючи людям і світові жахливі картини війни.  

Українські журналісти переконливо продемонстрували, що їхнє слово теж воює і є могутньою зброєю в захисті рідної землі, відстоюванні свободи й незалежності рідного народу, загальнолюдських цінностей. За це вже десятки з них заплатили найдорожчим – своїм життям. Ми не забудемо їх імена, їхні діяння і жертовність. Згадаймо їх, схилімо голови перед їхньою світлою пам`яттю.

Олександр Махов. Відомий тележурналіст. Працював на каналах «Україна», «Україна 24», Дом. Був ветераном війни на Донбасі. І коли в Київській спілці журналістів НСЖУ задумали видати книгу «Журналісти на війні», то Олександр був один з тих, хто згодився поділитися своїми спогадами. Ми часто з ним спілкувалися, розуміли, як непросто йому через численні відрядження викроїти час для написання таких спогадів. Нашу співпрацю перервала нова війна, і Олександр став не тільки журналістом, а й бійцем, захисником України. «Буду битися!» – заявив він у редакції і пішов на фронт. У своєму останньому пості в Інстаграмі він закликав кожного пишатися нашою, українською, армією та палко вірити в ЗСУ: «Під Ізюмом мій впертий підрозділ ЗСУ відбив штурм російської армії. Росіяни штурмували після тривалої артпідготовки — танками у кількості як мінімум 10 штук. Бехами з піхотою. Вертольотами. Селяни, виконроби, кухарі гасять „другу армію світу“. Я хочу, щоб ви пишалися нашою армією. Ми б’ємось за нашу країну. За наш дім. Вірте в ЗСУ». В одному з таких боїв Олександр Махов загинув…

Віктор Дудар. Понад десять років працював кореспондентом популярної львівської газети «Експрес», вів на її сторінках військову тематику, займався журналістськими розслідуваннями. У 2014 – 2015 рр. воював добровольцем на Сході України у складі 80-ої окремої десантно-штурмової бригади. За словами дружини Віктора, журналістки видання «Дивись.info» Оксани Дудар, чоловік у перший день повномасштабного наступу Росії пішов на фронт. «Пам’ятаю, як о 5.30 його розбудила: «Вставай! Почалася війна!» Він обняв міцно, сказав, що все буде добре. Зібрав рюкзак, подзвонив кільком друзям і поїхав у частину». Загинув під час оборони міста Миколаєва. 

Максим Мединський. Випускник Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Зі студентських років працював у друкованих та онлайн-ЗМІ. У 2014 році добровольцем пішов на фронт, де став заступником командира мінометної батареї, яка вела бої в Пісках, Водяному, під Павлополем і Старогнатівкою. Перед нинішньою війною Максим заявив: "Якщо знову почнуться активні бойові дії, я, звісно ж, повернуся на війну. Абсолютно готовий зробити це в будь-який момент. Потрібно буде розібратися з роботою, домашніми питаннями і вперед. Боятися нормально, хвилюватися про рідних теж. Але не піти не можна. А як інакше? Хто повинен це зробити? Завжди є що втрачати. Але важливо не лише боятися втрат, а й захищати своє". Життя 33-річного Максима Мединського обірвалося 29 квітня у бою з окупантами на Харківщині.

Віктор Дєдов. Працював головним режисером, старшим оператором Маріупольського телеканалу «Сігма-ТБ». «Оператор від Бога! Кращого оператора не зустрічала», – так висловилася про свого колегу маріупольська журналістка Айна Чагір. Рашистська міна обірвала його життя 11 березня у власній квартирі. Про обставини загибелі розповіла його дружина журналістка Наталія Дєдова:  “Дві міни. Перша – у нашу спальню. Там я і мама. Друга – в нашу кухню. Там – Вітя… Я кричу “Саша!” – у відповідь: “Мама, я тут!”… І тільки біля ліфта розумію: не бачу і не чую Вітю… Остання його фраза: “Саша, у мене нема світла!” І Саша дає ліхтарик, хоч у кімнаті світло. Сонна артерія. Вітя живе ще кілька хвилин, доходить до коридору і назавжди стає нашим світлим Янголом”. Віктора не змогли поховати, бо після його смерті через ворожий обстріл будинок згорів. 

Максим Левін. Відомий фотокореспондент і документаліст. Знімав для Радіо Свобода, а також для Reuters, BBC та Associated Press. 13 березня він поїхав на Київщину документувати наслідки російської агресії. Того ж дня зв`язок з ним обірвався. Його тіло було знайдено 1 квітня біля села Гута Межигірська. Максим зазнав двох смертельних поранень: у нього стріляли зі зброї військовослужбовців російської армії. У сорокарічного Максима Левіна залишилися дружина і четверо дітей.

Наталія Харакоз. Талановита журналістка і письменниця, членкиня професійних творчих спілок – НСЖУ і НСПУ, свого часу була  штатним співробітником редакції газети «Приазовський робочий». За словами маріупольської журналістки Анни Котихової, Наталія Харакоз була авторкою багатьох книжок, керувала літературним клубом «Азов`є», редагувала рукописи інших авторів:  «У  перший день вторгнення вона надіслала мені чернетку чергової моєї книги з припискою “Надсилаю, поки є інтернет, збережи собі”. Я зберегла, – пише у Фейсбуці Анна Котихова. – Вона казала: “Пережили ту війну, переживем й цю”. Та ця, мабуть, виявилась страшнішою, жорстокішою, немислимою».

Цей сумний список-мартиролог українських журналістів, яких убила російська агресія, починаючи з дня віроломного вторгнення рашистів в Україну, уже досяг цифри 30. Крім шести названих вище, у ньому такі імена: Євген Баль, Оксана Бауліна, Оксана Гайдар, Віра Гирич. Ігор Гуденко, Лілія Гумянова, Сергій Заїковський, Зореслав Замойський, Костянтин Кіц, Денис Котенко, Олександра Кувшинова, Олександр Литкін, Павло Лі, Роман Нежиборець, Юрій Олійник, Сергій Пущенко, Євген Сакун, Євген Старинець, Ділєрбек Шакіров, Олег Якунін.

Ця війна вбила і кількох наших зарубіжних колег, які, не дивлячись на небезпеку, постійно рвалися в епіцентр подій і правдиво розповідали про них світові. Першим з них став Брент Рено, колишній кореспондент The New York Times, розстріляний росіянами 13 березня на блокпосту в Ірпені. Оператор телеканалу Fox News, громадянин Ірландії П`єр Закжевскі загинув 14 березня під час артилерійського обстрілу з боку російських військ у селі Горенка Київської області (поруч з ним була в цьому останньому для обох  журналістському відрядженні українська журналістка Олександра Кувшинова). У Маріуполі вбитий литовський режисер і документаліст Мантас Кведаравічюс.  Днями сумна звістка надійшла з Лисичанська, де під час зйомок евакуації мирних жителів у результаті рашистського артилерійського обстрілу загинув телерепортер французького телевізійного мовника BFMTV Фредерік Леклерк-Імхофф (це була його друга місія в Україну після російського вторгнення).

                                   Повернення в руїни

Глибоких ран завдала війна багатьом редакціям, особливо на тих територіях, які опинилися в тимчасовій окупації. Із сумом і болем сприймаєш  свідчення колег, які в них працюють. Це крик душі. Що застала, приміром, у приміщенні редакції  Бородянської районної газети «Вперед» редакторка цього видання (якому, до речі, три місяці тому виповнилося 90 літ), Марія Комар? Дах повністю згорів. Приміщення редакції вщент розбите. Окупанти-мародери викрали все, що їм сподобалося: ноутбук, фотоапарат, апарат для вимірювання тиску, навіть чайник і крісло. 

У що перетворили рашисти всю Бородянку, тепер знає весь світ. Більшість будівель у містечку зруйнована: на них агресор скинув десятки некерованих бомб. Першого березня ворожий літак розбомбив і багатоповерхівку, в якій була квартира Марії Комар. На щастя, у той час вона із сім`єю переховувалися під Бородянкою, у підвалі старенької хати, яку купили кілька років тому під дачу.

Як тільки Бородянка була звільнена, Марія Миколаївна повернулася в розграбовану і зруйновану редакцію і з невеличким колективом (у штаті редакції – лише п`ять чоловік) взялася за розгрібання завалів і відновлення випуску газети. «Важко навіть уявити, як потрібне людям місцеве друковане видання, журналістське слово підтримки. Особливо нині, в таких важких, екстремальних умовах», – розповіла вона в нашій з нею розмові. 

До цього додам, що такої ж підтримки – і не стільки моральної, як матеріальної – потребують сьогодні самі місцеві журналісти, насамперед, в тих редакціях, які пережили окупацію або й досі залишаються на обстрілюваних агресорами територіях. Підтвердженням цього може, зокрема, служити й нарада в Київській обласній військовій адміністрації, в якій взяли участь голова КОВА Олексій Кулеба, керівники інформаційних підрозділів адміністрації, редактори ряду друкованих видань столичної області та очільники Київської спілки журналістів НСЖУ. 

Мені впало у вічі, з яким інтересом перегортав Олексій Кулеба принесені редакторами свіжі номери газет – «Бучанські новини» і «Трибуна праці» (Іванків). Подумалось, що не менший інтерес викликають ці видання і у мешканців відповідних районів. Уже хоча б тому, що своїм виходом у світ вони засвідчують відродження, наперекір усім бідам і зловорожим намірам, мирного життя, і люди на газетних сторінках бачать зримі й конкретні прояви цього відродження. А, крім цього, далеко не в кожного в домі, особливо в сільській місцевості, є комп`ютери і вихід в інформаційний простір через Інтернет. 

Як підтримати місцеву пресу? Це питання було ключовим під час наради. Важко було не погодитися з аргументами редактора Іванківської газети «Трибуна праці» Павла Смовжа. Нашим людям, за його словами, вкрай потрібна об`єктивна, правдива й оперативна інформація. Шлях до неї під час воєнної розрухи помітно ускладнився і обмежився. Навіть у мирний час поспішно роздержавлені редакції газет ледь зводили кінці з кінцями, працюючи, в основному, на власному ентузіазмі та завдяки високій відповідальності журналістів перед читачами. Собівартість одного примірника  іванківської «Трибуни праці», наприклад, за 2021 рік склала 19 грн 72 коп. А передплатна й роздрібна ціна була 10 грн. «Підвищувати її хоч би до рівня собівартості  жодна  редакція в Україні навіть не пробувала. – стверджував Павло Смовж. – Адже переважаюча частина читачів не змогла б собі дозволити такі витрати на пресу. Тому й змушені ми були свідомо працювати собі на збиток, а землякам – на користь, таким чином дотуючи кожного читача в розмірі близько 500 гривень на рік.. Порахуйте: кожна їх тисяча – це заплачені за постійних читачів 500 тис. грн. редакційних доходів!»

Звісна річ, у такої обласної військової адміністрації, як Київська, в нинішніх умовах – велика кількість великих і малих проблем. Але до честі її керівника: він з непідробною увагою поставився до тих гострих питань, які висловили очільники місцевих редакцій. При цьому Олексій Кулеба наголосив, що ці питання й для нього важливі й невідкладні. Я для себе в його підсумковому слові особливо виділив думку про те, що проблеми інформаційної сфери, в тому числі й місцевої преси, належать до першорядних, бо применшення їх значення, а тим більше ігнорування веде до послаблення нашого опору ворогові, який тратить на свої засоби масової інформації колосальні кошти. 

Отже, розмова в Київській обласній військовій адміністрації налаштувала її учасників на оптимістичну хвилю, на розуміння й усвідомлення того, що і влада, і преса, в даному разі на рівні столичної області в, так би мовити, одному човні. І йдеться зовсім не про те, що друга – підневільна першій. На «весла» слід налягати обом і гребти в одному напрямку. Особливо в нинішніх умовах, коли цей човен – під прицілом знавіснілого і знахабнілого ворога.

                        Військова спеціалізація журналістів

Останнім часом в Україні стала актуальною нова журналістська спеціалізація – військовий кореспондент. Її актуалізувало життя і, насамперед, періодична поява «гарячих точок» в різних куточках планети. Ала кожному з нас навіть у страшних снах не снилося, що знайдеться ворог, щоб такою точкою зробити мирну Україну. Вісім років тому це сталося: росією був загарбаний Крим і розв`язана війна на Донбасі.

Тепер російські загарбники воюють з Україною на фронті протяжністю в сотні й сотні кілометрів. Ще порівняно недавно класичним прикладом військового журналіста був славнозвісний і всюдисущий Андрій Цаплієнко. Звідки він тільки не передавав свої репортажі! З Афганістану, Македонії, Кот-д`Івуару, Непалу, Шрі Ланки, Південної Осетії, Кашміру, Ліберії, Бурунді, Колумбії… З 2014 року такими гарячими точками для Андрія став Крим і Донбас. А тепер – весь фронт, нав`язаний Україні росією. 

І тепер у нього – десятки колег по військовій спеціалізації, котрі, як і Андрій Цаплієнко, швидко опановують для себе особливості військової журналістики і самовіддано й відважно воюють на інформаційному фронті.

Окремо я б все-таки виділив серед них суто військові засоби масової інформації. Що їх нині складає? В інтерв`ю для прес-служби НСЖУ речник Міністерства оборони України полковник Олександр Мотузяник виділив три військові ЗМІ: Центральна телерадіостудія Міноборони, яка веде медіапроекти “Військове телебачення України та Військове радіо “Армія ФМ”, Телерадіостудія Міноборони України “Бриз” (м. Одеса) та Інформаційне агентство”АрміяІnform”. При цьому він додав, що ці установи мають досвід висвітлення бойових дій ще з 2014 року в районі АТО/ООС. Тому для них кардинально нічого не змінилося. Єдиною відмінністю стало те, що бойові дії розпочалися на більшій території України.

Водночас із жалем доводиться констатувати, що серед суто військових засобів масової інформації, про які розповів Олександр Мотузяник,  немає масових періодичних видань. Таких, наприклад, як «Народна армія», яка ще донедавна була  популярним, з великою і славною історією періодичним виданням МО України. Уже згадане поспішне роздержавлення ліквідувало ц спеціалізовані військові видання. І от сьогодні гостро відчувається  їхня відсутність. В умовах воєнного стану і кровопролитнх боїв, коли на передовій, в окопах, немає інтернету і бракує інформації, військова газета чи журнал, як і загальноукраїнські друковані видання, дуже потрібні й важливі. Тому, на наше переконання, слід переглянути окремі законодавчі норми роздержавлення і невідкладно реалізувати можливості щодо відновлення й підтримки таких видань. 

*   *   *

Цьогорічний День журналіста припав на особливий, воєнний час, коли Україна в небезпеці, коли ворог безжалісно руйнує наші міста і села, вбиває десятки тисяч людей, у тому числі й дітей, відмовляючи нашому народу, нашій державі в праві на існування і виборі свого майбутнього. З перших хвилин цієї дикої для третього десятиліття двадцять першого сторіччя, нічим не спровокованої  агресії українські журналісти стали мужніми, відважними бійцями інформаційного фронту. А багато хто з наших колег, як це видно з приведених вище матеріалів, залишив редакції і пішов на фронт, щоб зі зброєю в руках захищати рідну землю, життя кожного з нас. Ми є свідками безпрецедентного Всеукраїнського теле – і радіомарафону «Єдині новини», безперервної, самовідданої вахти журналістів інформаційних агентств, випусків і поширення в екстремальних умовах загальноукраїнської і місцевої періодики, неосяжної підтримки України в Інтернеті. 

У сучасній світовій журналістиці немає цьому аналогів. І присвоєння нинішнього року українським журналістам найпрестижнішої в нашій професії Пулітцерівської премії – це зворушливий прояв поваги до українських журналістів, щирого захоплення їхньою мужністю і відвагою, які, за висновком Ради з присудження Пулітцерівської премії, роблять честь Україні та журналістам в усьому світі.

Михайло Сорока

Переклад заголовка і підзаголовка: 

Журналистское слово – мощное оружие

День журналиста в Украине в этом году выпал на войну, подло развязанную российским агрессором